Спати по дві години на добу, чути образи і недовіру, бачити наставлену на себе зброю, зневіритися у людях, і все одно продовжити допомагати. Робити щось, головне, аби на користь іншим. Братися за різні, часом й дивні завдання, і виконувати їх. І якщо хоч комусь стало легше, тепліше, це вже перемога. Особиста перемога над обставинами.
ГО “НУО “In Touch Ukraine Foundation” утворилася завдяки симбіозу Маргарити Сіранчук та Наталії Бойко. Обидві принципові та вольові, цілеспрямовані та впевнені. Ці якості допомогли об’єднати свої сили, аби рухати масштабний проект підтримки від ЮНІСЕФ.
– 24 лютого… як дізналися про війну?
“За день до війни ми сиділи з другом і говорили про ситуацію в Україні в цілому, думали щодо реалій, можливостей розвитку подій воєнного нападу. Мабуть, всі розуміли це, проте у душі не хотіли вірити. Коли пролунали перші вибухи, я не прокинулась, адже мала шалений тиждень й важко було розбудити мене… жоден телефонний дзвінок не міг мене розбудити. Один з моїх друзів все ж зміг, спросоння не вірила, що настав цей день, подумала, що то жарт після розмови увечері. Дійсно за день до цього я зібрала тривожну валізку, тому план дій для мене був наче відточений у мізках: взяти речі, зібрати колег, сім’ю та зустрітись в одному місці. Я набрала всіх близьких, переконавшись, що вони в безпеці, почала думати, як я можу бути корисною”, – розповідає Маргарита.
Наталя ж серед ночі думала над розвитком власної справи, обирала рекламні матеріали, аж раптом почула вибухи… Почалася війна. Спокійно піднялася з ліжка, зібрала речі батьків, розбудила їх і повідомила невтішну новину. Сказала, що їм час їхати. Сама ж почала думати, що робити. Подзвонила до Юлії Толмачової, яка дала перше завдання. Так отримала список потреб для переселенців. І закрутилось…
– Як почали волонтерити? Перше волонтерське завдання?
“Волонтерство, що для кожного з нас волонтерство… Можливо, для когось видається дивним, проте я не хотіла панікувати, я прийшла на роботу і надіслала документи по гранту, який готували місяць. Запитувала у колег, чим можу бути корисною. Мабуть, то було для того, аби знайти місце, де саме я можу приносити найбільшу користь в той час. …почалося все з того, що спершу заспокоювала іноземних інвесторів, які мають проекти в нашій області. Дзвонила друзям, які кооперувалися для збору гуманітарної допомоги частинам та шукали допомоги саме у закордонних знайомих. До нас напередодні планувався приїзд італійської делегації, тому у них я і попросила про допомогу, також у французів. Паралельно з цим першими завданнями у волонтерстві стали елементарні речі: я шукала ліки на створені волонтерами угруповання, зустрілась з друзями-волонтерами, які раніше тим займались ще у 2014 році і почалось… Пошук карематів, спальників, медикаментів і все терміново… Я не пам’ятаю, чесно кажучи, першого завдання. Був момент, коли мене попросили займатись тим, до чого є хист, а саме логістика та міжнародні донори. Тут почався шквал питань: щодо митниці, донорів, логістики, перевізників, комунікації з потенційними донорами. Часом здавалось, що ти вигорів зсередини, але підіймався і йшов далі. Було таке, що за день приходило до 8 фур, які потрібно супроводжувати з різних куточків Європи. А потім я вирішила створити власний штаб “Дія Разом” на базі Агенції регіонального розвитку, де я є директором, отут був справжній зашквар… Першим викликом стало знайти приміщення, оскільки до мене прямувала перша фура гуманітарного вантажу…”, – згадує Маргарита.
Наталя ж продовжує: “Я почала збирати й закривати різні потреби. Багато було військових питань. Я записувала сторіс, викладала відео, і якесь з них стало знаковим. Воно дало поштовх, аби люди повірили мені і в мене. Змогла налаштувати логістику в області і країні по розвезенню допомоги. Тим часом у різних містах Європи на мене починають виходити люди і відправляти цілі фури з гуманітаркою. Пам’ятаю, як із другом їхала у легковій автівці з центральної частини України, перевозили бронежилети і каски для наших військових, якими просто завалена була вся автівка. Я не могла вийти навіть з авто, тому що весь простір навіть навколо мене був напханий екіпіровкою. Мене зупиняли, дивились великими очима, навіть зброю наставляли. Та, на щастя, мені вдалося все довезти”.
– Що було дістати найважче?
І Маргарита, і Наталя – обидві – працювали з доставкою ліків, різних медикаментів. І в певні періоди були проблеми з конкретними препаратами. Важливо було отримати певні ліки, а їх не було. І вдавалося робити неможливе, але привезти ці препарати.
Житомирський фармацевтичний коледж тоді дуже допоміг розібратися із тим, що отримували. І викладачі, і студенти приходили і перебирали фури медикаментів, створювали їх облік, сортували. А в проміжках вчителі ще й читали пари для своїх студентів.
“Був момент, коли перестала закривати потреби військових. Тоді був новий виклик – забезпечити гуманітарною допомогою звільнені території нашої Житомирської області. Потрібно було вияснити реальну потребу, вирахувати кількість людей. Так почалося партнерство із міжнародною гуманітарною організацією “People in Need”, яке розповсюдилось на інші області країни. Тоді поїхала з цією допомогою прямо до людей, ми проїжджали територіями, які перевіряли на безпечність. Проте в таких поїздках контакт із людьми в цих обставинах – непростий. Я готова працювати, аби закривати потреби”, – розповідає Наталя.
“Пам’ятаю, як відправляла цілий автобус вагітних жінок з дітьми за кордон. Спочатку переправляла до Польщі, далі до Франції. Морально витримати всі питання, переконати у безпечності було важко”, – зазначила Маргарита.
– Хто прийшов у команду організації?
І Маргарита, і Наталя кажуть, що не знають, як змогли втілити у життя стільки запитів та потреб, як вдалося зробити неймовірні речі. Проте переконані, що саме війна, надзвичайні обставини, змусили стати сильними, зібраними і впевненими.
До організації з волонтерства прийшли троє людей. Це теж люди з різними особистими історіями, проте перевірені часом та обставинами. Ті, кому можуть довіряти, і знають, що їм під силу різні завдання.
Так, наприкінці травня цього року зареєстрували ГО “НУО “In Touch Ukraine Foundation”, яка тепер опікується не лише внутрішньо переміщеними особами, але й жителями області, котрі зараз потребують підтримки та допомоги.
– Яка мрія?
“Зникнення системи наживи на людському стражданні”, – каже Наталя.
Маргарита ж коротко та впевнено доповнює: “Мир”.
І Україна обов’язково буде мати й мир, і щасливе майбутнє. Коли є люди не байдужі до потреб інших, країна вже перемогла. Люди є різні, і по-різному себе проявляють у непростих обставинах, до яких не можна бути готовими. До війни і руйнацій цивілізований світ не може бути готовим. Це не нормально. Проте саме люди починають вручну штовхати країну до перемоги. Лише разом, лише зціпивши зуби, маленькими кроками відвоюємо свою цілісність і вільне майбутнє.
Марина Безименна
